О.П.Б. – так називали її найближчі співробітники. Наша велика співвітчизниця, котрій багато у чому було визначено долею стати першою. День її пам’яті (08.05.1891р.) тепер у всьому світі знають як день білого лотосу. І незважаючи на достатньо тривалий час, як її немає поруч з нами, ім’я її і справа залишаються для одних предметом вшанування, любові, відданості і захоплення. Для інших (їх, на щастя, значно менше ніж перших) предметом свідомого паплюження, об’єктом нападок та найбруднішої і наймерзеннішої брехні та наклепів. І величезної більшості третіх, тих, хто нічого не чув, і не читав її праць, або про них, чи про неї саму, а тому і сьогодні таких, що уяви не мають про її спадщину.
Є, правда, і четверті, ті, хто самі не доклавши щонайменших зусиль для того, щоб хоча б ознайомитись бодай з невеличкою часткою її творчої спадщини (а вона величезна – понад двадцять томів), скласти своє враження та визначити відношення і до праць, і до автора. Вони обрали шлях інший. Читаючи опуси тих, інших, або навіть почувши щось зі слів, від брудних наклепників про неї, як папуги, тупо повторюють на усі лади цю мерзенну брехню. Бог їм суддя. Тут доречно згадати слова з пісні знаменитого барда В.С.Висоцького: «…ніби мухи тут і там ходять слухи по хатам, а беззубі вже старенькі їх розносять по умам…»
Я б дещо змінив останні слова у даному конкретному випадку. Не стільки по умах, скільки по порожніх, безумних головах та по порожніх серцях. Бо розум людський, якщо він налаштований на творення, на світле, а не від пітьми буття, апріорі не спроможний ні генерувати мерзенність, ні бути ласим до неї. Тобто серце, особливо чутливе і чисте, сприймати подібний бруд, а тим більше насичуватись ним, навіть не розібравшись у цьому особисто, не буде. Для того ж, щоб розібратися, треба звернутись до першоджерел, а це труд. А труд і труднощі – однокореневі слова. А трудитись з порожньою головою і таким же серцем, ой як не хочеться. Саме тому ще одна властивість тупих невігласів – це лінощі. Та не про них мова. Щоб про них закінчити, достатньо згадати слова найвеличнішого з людей – Миколи Костянтиновича Реріха: «Невігластво – найбільший злочин».
Та, про котру мені випала можливість писати ці рядки, була однією з найвеличніших трудівниць. Вона несла свій хрест служіння людству усе своє життя . Не згинаючись, твердо, самовіддано.
Олена Петрівна Блаватська народилась у Катеринославі (нинішній Дніпропетровськ), дитинство і юність пройшли у царській Росії, пізніше жила у Європі і США, Індії та Англії. З дозволу та під керівництвом Великих Вчителів таємничої Шамбали першою дала людству Сокровенні Знання. Про принципи та ґенезу Всесвіту і людини. Про природу думки й значення і сутність мислення. Про мету і сенс буття. До неї усе, або майже усе, досить обмежене, що про це знало людство, образно кажучи, було поставлено на голову, а з її приходом стало на ноги, колосально розширившись і поглибившись. Бути першим завжди не тільки складно, але і важко, та і небезпечно. Але світлоносці свідомо обирали у всі часи і віки шлях служіння. До них відноситься і вона.
Ми знаємо дещо з історії зовсім недавньої. Жанна Д’Арк і Галілей, Джордано Бруно і Парацельс. Цей ряд можливо продовжити і у глибину віків, і до наших сучасників включно. Закон Всесвіту незмінний, завжди з Христом поруч йде Іуда. У Олени Петрівни Блаватської також була і є ще і сьогодні своя Голгофа. Заради усіх нас і у ім’я майбутнього. Майбутнє і оцінить її та її величний подвиг, коли зможе вивчити та вмістити те вчення, яким вона, як безцінним даром нас, її нащадків, так щедро, щиро і сердечно обдарувала.
Складно сказати краще, ніж вона сама пророкувала те, що сьогодні збувається. Ось її слова:
«Коли я помру і мене поховають, тоді люди, може бути, оцінять мої безкорисливі прагнення. Я поклялась допомагати людям рухатись шляхом до Істини усе своє життя – і стримаю слово. Наступить той день, коли майбутні покоління узнають про мене правду».
Цей день настав вже для багатьох
Микола Дзюбак, м. Київ
Двадцять першого травня 1960 року у Москві пішов з життя чоловік. Пішов рано. Не доживши двох років до свого шістдесятиліття. Раптово, ніби на ходу. Сьогодні небагато людей на землі про нього знають і пам’ятають. А про те, що він залишив людям, і того менше. Так буває не рідко. Генії і герої часто залишаються невідомими. Тільки їх праці, точніше результати їх праць служать світу, людям, які часто не підозрюють, кому вони цим зобов’язані.
У випадку з Юрієм Миколайовичем Реріхом це так і не так. Як вчений — сходознавець, індолог, тибетолог, монголознавець, і цей ряд можливо було б продовжити, він на думку фахівців був видатним. Якщо до цього додати, що він був і вченим-дослідником, краєзнавцем і етнографом, то вже зрозуміло, що геній цієї людини визнаний фахівцями.
Але якщо знати сім’ю, у якій народився, жив і творив Юрій Миколайович, яку роль у цій найвеличнішій з сімей відвела доля йому і що ця сім’я залишила для людства, то стає зрозумілим, що у двадцятому столітті рівних явищ людство не мало, це по-перше. По – друге, багато що з тої спадщини, яку ця геніальна сім’я залишила для нащадків, а тепер стало світовим надбанням, таким без нього не стало б.
Так унікально доповнювати, з’єднувати, гармонійно і багаторазово підсилювати колективний результат міг, напевне, тільки він. При цьому одночасно залишаючись яскравою індивідуальністю і залишаючись ніби в тіні його великих батьків Миколи Костянтиновича та Олени Іванівни Реріх, і широкої відомості молодшого брата, геніального художника Святослава Миколайовича.
Без цього не могло бути, напевно, настільки результативної транс-гімалайської експедиції, описаної у книжці Миколи Костянтиновича Реріха «Алтай-Гімалаї». Бо вона тривала п’ять років. Відстань була подолана у двадцять вісім тисяч кілометрів. Пройдено багато країн Євразії, досліджені устрій і життя десятків народів, народностей, мов і діалектів.
Були досліджені багато культур і етносів з усіма їх особливостями і різноманітністю, при тому, що визначені і загальні риси, притаманні народам планети. Закономірності їх еволюції. Значення цих досліджень для людства ще треба буде визначити у мовній мірі. Але вже сьогодні можливо з впевненістю стверджувати, що Юрію Миколайовичу належить одна з головних ролей, між іншим як і результатів. Якщо ж враховувати, що до початку експедиції йому виповнилося усього лише двадцять один рік, а до її завершення двадцять шість, то цим дуже багато сказано.
Те ж можливо сказати і про Маньчжурську експедицію у 1935 році. За масштабами і тривалістю вона безумовно була більш скромною, ніж Трансгімалайська, але за роллю у ній Юрія Миколайовича – незмінного помічника і сподвижника свого великого батька – Миколи Костянтиновича Реріха, вона стала ще одною сходинкою. Сходинкою у безсмертя.
Останні роки життя Юрій Миколайович прожив у Москві. Збулась давня його мрія – повернутись на Батьківщину, у Росію (ця ж мрія була і у його батьків, але на жаль, вона залишилась нездійсненною).
Він встиг ще дуже багато зробити після повернення і для Батьківщини, і для усього людства, але якби він прожив хоча б на п’ять-десять років більше, скільки ще було б зроблено. Але історія не допускає «якби». Відбулось те, що відбулось, а для фахівців тієї спадщини, яка залишена і чекає на допитливі розуми, більше ніж достатньо. Тим більше, що у архівах не тільки його особистих, але і усієї сім’ї, залишились і його праці.
Вже після того, як відійшов Юрій Миколайович, його молодший брат, Святослав Миколайович, займався передачею частини цих архівів у Росію, їх систематизацією, а також передачею його робіт, що залишилися на його московській квартирі.
На нашій планеті у двадцятому столітті сім’ї, рівної Реріхам, не було. І не випадково напевно вона складалася з чотирьох осіб. І одним з чотирьох наріжних каменів цього монумента, перед котрим буде схилятися людство, буде височіти крізь віки і тисячоліття ім’я Юрія Миколайовича Реріха.
Як приклад, як символ, як взірець подвигу, скромності і чистоти.
Микола Дзюбак, м. Київ
12 серпня 1831 року в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) в аристократичній дворянській родині народилась дівчинка. Дитинство, отроцтво та ранню юність вона провела в Малоросії, Саратові і Тифлісі, дуже рано втративши матір. У сімнадцять років Олена Блаватська залишила Росію і жила в країнах Європи, в Америці, Індії і Британії. Їй випала доля зробити те, чого до неї не робив ніхто – під безпосереднім керівництвом і разом з Великими Вчителями і самим Владикою Шамбали, Махатмою Майтрейєю Моріа, вона дала світові вчення, подібного якому не давав ніхто. Однак Олена Петрівна Блаватська не претендувала на роль першовідкривача, бо вважала себе лише провідником мудрості, яка була відома прадавнім.
Вперше – всупереч тупиковим позиціям вузькоматеріалістичної науки, клериканського убрання і непереконливості церковного догматизму релігійних тлумачень – Олена Блаватська дала в синтезі науки, філософії і релігії втаємничене знання, що наближало людину до Істини. І епіграфом до своїх основних творів вона обрала твердження: «Не існує релігії вище істини».
За радянських часів замовчувалося не тільки вчення Олени Блаватської, але й саме її ім’я. А якщо його і згадували, то незмінно як щось вороже і дуже небезпечне. В тому, що серед мислячих людей, зокрема в Росії, вплив Блаватської був значним, особливо з кінця минулого століття, головна заслуга належить сім’ї Реріхів. Перш за все Олені та Миколі Реріхам, а також їх синам Юрію і Святославу.
«Велика засновниця Теософського товариства підкреслила важливість Мистецтва. Вона передбачала майбутнє значення цієї великої творчої сили, яка допоможе побудові прийдешнього світу, — вважав Микола Реріх, — бо Мистецтво – це найкоротший міст, що з’єднує різні народи».
Сьогодні є можливість ознайомитися, а за бажанням й вивчити всі труди Олени Блаватської (за радянських часів цензура не пропускала під недрімаючим оком КДБ подібні видання), а це понад двадцять томів, які видані і є в продажу. Особливо значні і, до речі, найскладніші для осягнення, двотомник «Разоблаченная Изида» и тритомник «Тайная доктрина». Інші її роботи не набагато доступніші для сприйняття, але від того їхня значущість для еволюції людства аж ніяк не менша. Більше того, актуальність трудів Блаватської з часом зростатиме, адже еволюція людства без істинних знань неможлива, як неможливе повноцінне життя людини без розуміння основ світобудови, її законів і принципів, цілей, сенсу і шляхів еволюції людства, людини, зокрема, Землі і Всесвіту.
До видання праць нашої співвітчизниці (70-80 роки ХІХ століття) широкого доступу до цих знань, насамперед у представників західної цивілізації, не було. Та й на сході вони почасти були втрачені або спотворені до повної протилежності, а то й доведені до абсурду.
Видання «Разоблаченной Изиды», а потому першого і другого томів «Тайной доктрины» (третій том вийшов у світ завдяки учням та послідовникам авторки вже по її смерті) справили ефект, як нині кажуть, повного шоку. Така реакція була і в Британії, і в інших країнах Європи, в Америці і навіть в Індії, звідки Вчення бере початок.
У невеличкій статті неможливо висвітлити суть вчення і трудів Олени Блаватської. Та, напевне, і не варто цього робити, бо ті, хто зацікавиться ними, знайдуть для цього можливість. Але гріхом було б не сказати ось про що. Нема пророка у своїй Вітчизні! Це євангельське твердження Христа більш ніж доречне коли йдеться про Олену Блаватську. Досить сказати, що Росія, Індія, Британія і США приділяли знаменній даті – 175-річчю від дня її народження – величезну увагу на державному рівні. Відзначали цю подію і такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО і ООН. А країна і народ, що дали світові такого генія, у більшості своїй не тільки не пам’ятають, а навіть не знають про неї! Досі не завершено облаштування музею великої подвижниці в Дніпропетровську, не кажучи вже про те, що не в Україні, а в маленькій Молдові, до якої Блаватська не має жодного відношення, випущено марку до її річниці.
Олена Петрівна Блаватська стала символом епохи. Епохи культури. А це слово в перекладі з давньоіндійської означає «шанування світла» (культ – шанування, ур – світло). Вона ж усе своє життя несла людям світло, світло знань.
Микола Дзюбак, м. Ки
16 серпня 1902 року в селі Окулівка Новгородської губернії народився Юрій Миколайович Реріх. Багато що у його житті, напевно, було визначено. І головне – його місія. Сім’я, у котрій він народився, предки як по батьківській, так і по материнській лініях — вже це, м’яко кажучи, багато до чого зобов’язувало. Достатньо сказати, що його батько, Микола Костянтинович Реріх, рід свій веде від Рюриків. Один з його предків був шведським генералом і у свій час перейшов на службу до царя Петра І. Так його другою вітчизною і стала Росія. По материнській лінії, в дівочості Шапошнікової Олени Іванівни, також були люди світового визнання. Прапрадідом Олени Іванівни був великий російський полководець Михайло Іларіонович Голенищев-Кутузов, переможець Наполеона у Вітчизняній війні 1812 року. Геніальний російський композитор Мусоргський був її дядьком.
З ранніх років, дякуючи вихованню батьків, Юрій Миколайович почав опановувати багато чого у науці та мистецтві, культурі і духовності. Особливу роль грала у цьому мати, що мала тонку чутливість, вишуканий смак, талант педагога. У ранньому дитинстві і підлітком Юрій Миколайович разом з батьками і молодшим братом Святославом Миколайовичем багато подорожував Європейською частиною Росії і Карелії, що пізніше у його подальшому житті і йому дуже згодилось.
Талановита людина – талановита у всьому, стверджує прислів’я. Тим більше геніальна. Юнаком Юрій Миколайович непогано малював. Його роботи (полотна, гравюри, ескізи) були дуже самобутніми, але на відміну від великих батька і брата – геніальних художників, він обрав шлях інший.
За збігом обставин сім’я опинилась за межами вітчизни під час революції і з ранньої юності Юрій Миколайович жив і здобував освіту у Франції і США. Дуже рано у ньому розкрились здібності до мов і до культури Сходу, що вочевидь і визначило його подальше життя.
Він став видатним знавцем Сходу (індонолог, тибетолог, монголознавець і т. ін.). Оволодів тридцятьма мовами, як майже усіма європейськими, так і східними серед котрих найрідкісніші. Пізніше він стане незамінним у дослідженнях Тибету, Монголії, деяких провінцій Китаю, Індії, Маньчжурії, США.
Дуже рано, практично зразу після закінчення навчання, у двадцять один рік він став опорою у справах сім’ї, батька і матері. Біографія цієї людини як і географія його життя (а у випадку з ним ці два поняття нероздільні), унікальні, як і його творчий спадок, як і він сам. Не багатьом з геніїв людства вдалось так поєднати обдарованість і простоту, скромність, надійність, відданість, працелюбність і працездатність, єдність і різноманітність.
Підтвердженням більш ніж красномовним може слугувати хоча б виданий тибетсько-монгольсько-англо-російський словник, багатотомник, який раніше не існував. І це не єдина з його праць, що по праву визначені як титанічні. Багато робіт та досліджень ним відпрацьованих у галузі краєзнавства, мінералогії, рослинництва, орнітології та ін. Працюючи у Індії і Європі, США і Радянському Союзі, Монголії та Китаї він усі свої знання і сили віддавав головному – служінню людству. Залишаючись невтомним трудівником, вченим, дослідником, фахівцем у багатьох галузях, він був опорою сім’ї. чуйним, ніжним і люблячим сином для його великих батьків, найближчим другом для молодшого брата і просто чудовою людиною для усіх, хто мав щастя його знати, з ним працювати або хоча б спілкуватись.
Такими, як Юрій Миколайович Реріх, еволюція людства рухається. І якщо світ просунувся шляхом взаєморозуміння, зближення культур і народів, то у цьому немала доля заслуг і таких зірок першої величини. Такою стала зірка, що спалахнула і буде довго усім нам світити і ім’я цієї зірки – Юрій Миколайович Реріх.
Микола Дзюбак, м. Київ
Цей заголовок для переважної більшості читачів взагалі нічого не означає. Та й навіть для тих, кому якимось чином знайомі Вчення Живої Етики, теж не набагато більше. І лише для тих, хто мав велике щастя вивчити потаємні знання і осягнути їх хоча б у невеликому обсязі, він означає багато що – майже все.
У цьому заголовку зашифровано скорочене ім’я найвеличнішої жінки ХХ століття, котра дала світові те, що, по-перше, до неї не давав у такому викладенні ніхто, і по-друге те, що буде слугувати дороговказом людям, усьому людству, багатьом десяткам поколінь. А для обраних – стане сенсом і метою життя. Як говорив Христос — альфою і омегою. Ім’я жінки – Олена Іванівна Реріх, а вчення, яке вона принесла людству – Агні Йога. Саме тому її назвали Матір’ю Агні Йоги. Скорочено – М.А.Й.
Спробувати розповісти про це вчення в невеличкій публікації – чи навіть в більшій – річ нереальна. У всякому разі, на мій погляд. Та, мабуть, і не потрібна. Можна тільки привітати тих, хто вже долучився, а може, припав до цього живильного джерела величної життєствердної сили. Сили світла, любові, мудрості, добра і творення. Раджу тим, хто навіть нічого не чув про вчення Живої Етики (саме так перекладається назва «Агні Йога» і в цьому її сутність), не відкладати на потім і не шкодувати часу для його осягнення. І поспівчувати тим, хто свідомо чи несвідомо відкидає Вчення Живої Етики. У цьому випадку даремна допомога – хіба можна допомогти людині без її на те бажання? Більше того – коли відкидаються всі можливі спроби такої допомоги…
Все в людині є – світло і темрява, творення і руйнування, невгамовне тяжіння до знань і повна байдужість тупого невігластва. «О, людино, допоможи собі сама!» – закликає наймудріший вислів, давній, як і саме людство. Але ми сподіваємось на інше. На відпущення гріхів або щасливий випадок, на чиюсь милість або фортуну. Так простіше, легше, зручніше.Та все це безперспективно й нерозумно, егоїстично й навіть злочинно – так мислити, жити, такі канони наслідувати або їх сповідувати, і тим більше проповідувати. Незалежно від того, хто це робить і від кого це йде.
Тільки в поті духу (духовному), виявляючи волю й устремління, можна розраховувати на перемогу. Інакше нічого не вийде. І ніколи, в жодних галузях розвитку людства не було й, мабуть, не буде інакше. В цьому сутність еволюції. Перш за все – в законі жертви. За досягнення, за рух вперед треба платити. І платити сповна й завжди наперед, авансом. Самовідданою працею, незважаючи ні на що. Як правило, не завдяки, а всупереч. Усьому цьому можна і потрібно вчитися в Олени Іванівни. На її великому прикладі. Багатотомні видання (дякувати Богові, вони перевидаються), її листи, багато інших праць і, в першу чергу, «Агні Йога» – Вчення Живої Етики – безцінні. Це провідник у життя, значення якого зможуть оцінити лише прийдешні покоління. Нинішні, за невеликим винятком, поки що на це не здатні.
Мої слова звернені до тих, хто шукає відповіді на найскладніші питання буття. Його сенсу і мети. До тих, хто незалежно від свого соціального статусу, майнового становища, освіти – в цьому випадку не головних атрибутах -, готовий і має бажання вчитися. Долати, щоб осягнути. Осягнути відповідь на головне в житті запитання. Хто і що, і навіщо ти є, Людино? Чому ти була такою учора, такою є сьогодні і якою будеш завтра? І якою, і чому повинна бути завжди? На всі ці запитання дає найвичерпніші, найаргументованіші відповіді «Урусваті» (Світло Вранішньої Зірки), Матір Агні Йоги – це імена однієї й тієї ж жінки – Олени Іванівни Реріх.
5 жовтня 1955 року – дата її пам’яті. Дата, що була, є і обов’язково буде датою найсвітлішої пам’яті і подяки. Від усіх, хто її знає і любить. Адже вона любила і працювала, і жила для всіх.
Микола Дзюбак, м. Київ
Свого часу Ф.М. Достоєвський вимовив фразу, що стала крилатою, — «краса врятує світ». А.П. Чехов конкретизував цей вислів стосовно людини, її якостей. В людині все повинно бути красивим – і лице, і одяг, і душа, і думки.
Навіть звичайний обиватель, свідомо чи ні, прагне краси – красивого житла, відносин, предметів вжитку. Але істинна краса – це перш за все, гармонія. В кольорі, звуках, формі, пахощах, в смаку. І навпаки – зазвичай дисгармонійне – далеке від досконалості і з красою поняття несумісне. Тепер ми вийдемо на наступний етап міркувань, в першу чергу – на визначення цих категорій і їх оцінку. Тобто, що таке краса, а що, навпаки, бридке. Скільки людей – стільки й думок з цього приводу. Як уникнути пустопорожніх, непотрібних розмов?
Як я собі уявляю, тільки одне в цьому випадку може бути критерієм – істина. Одна істина (їх у принципі не може бути більше). Існують цінності скороминущі і вічні, ті, що несуть світло, добро і творення, зміцнюють дух, очищають душу, формують морально-етичний стрижень особистості. Але наш час – час маніпулятивних технологій, зомбування і спустошення свідомості людей всіма можливими методами (в першу чергу – через ЗМІ). Час психічного насильства над свідомістю людей, про суть якого переважна більшість людства не має жодного уявлення і навіть не здогадується, що це таке. Що ж можна протиставити цьому і як відрізнити істинну красу від псевдокраси?
Існує єдиний спосіб. Набуття знань. Знань, які дозволять вийти на шлях істини і не впасти у прірву депресії, смутку і сумнівів. Знань, котрі дозволять набути сили, впевненості, вистояти і перемогти за будь-яких умов і випробувань. Навіть у повній самотності – коли покинули, зрадили, відвернулись усі, в тому числі й дуже близькі люди. Іноді трапляється й таке. Ці знання існують, однак досі мало хто може сказати, що долучився до них.
Саме їх відсутність є головною причиною всіх бід і страждань людства. Часто – неусвідомлених причин і наслідків, створених самою людиною. Варто наголосити: не просто краса врятує світ, а усвідомлення краси його врятує. Це уточнення належить найвеличнішому з людей – Миколі Костянтиновичу Реріху. Він ще й таке сказав: «Невігластво – найбільший злочин на землі». Ці слова звучать рефреном і стукають у серця людей. Людей, задля яких жив, творив, страждав і котрих любив Микола Костянтинович. Але найважливіше, найголовніше — те, що він залишив у своїх роботах ті величезні за обсягом, бездонні за глибиною знання, на осягнення яких піде багато часу і розумової праці. Але ці затрати окупляться сторицею. Тих, хто може це підтвердити, не так вже й мало, хоча від загальної кількості населення це лише крапля в морі. Стосовно України – думаю, це сотні, можливо навіть тисячі, нехай лічені, дуже нечисленні, але все ж тисячі людей. Звичайно, це мало, якщо зважати на велику роз’єднаність людей у сучасних умовах. Але, на щастя, ситуація змінюється, і змінюється на краще. Великий Вчитель передбачав і передрікав це.
Народився Микола Костянтинович Реріх 9 жовтня 1874 року в Росії. Але був воістину громадянином світу. Він залишив по собі незбагненно багато. Та, мабуть, і не можна звичною мірою виміряти такого титана і створене ним.
Нагадаю, що до України він мав безпосередній стосунок. Досить лише згадати декотрі з його полотен: «Похід Ігоря», «Ярослав Мудрий», «Борис і Гліб», До того ж, його мозаїки «Покрова Богородиці» і «Спас нерукотворний», якими прикрашені храм в Пархомівці Володарського району Київської області, Троїцька церква в Почаївській лаврі на Тернопільщині, і сьогодні випромінюють світло життя й чистоти, мудрості й досконалості, любові й краси. Сьогодні вже широко відомо, що ми маємо стародавню історію та індо-європейські корені. Отже, не випадково, що давньоіндійський санскрит і наша мова мають багато дуже схожих, а іноді навіть однакових слів. Не випадково й те, що в заголовок цієї публікації поставлене слово, в котре повинна вкладатись вся любов, шана, поклоніння і відданість, на які тільки здатна справжня людина. Бо поняття найдорожчого вчителя, Вчителя життя, в стародавній і в сучасній Індії передавалось саме цим словом – Гуру.
Микола Костянтинович Реріх був і є таким Вчителем для всього людства.
Микола Дзюбак, м. Київ.
Чи існує межа мудрості? А глибини пізнання? А того, хто пізнає? І що собою являє людина, створена, як стверджує Святе Письмо, за образом і подобою Бога?
Це безкінечні запитання допитливого серця і розуму. Безмежна кількість тем для вивчення і осягнення. І що складніша проблема, недоступніша для розуміння і сприйняття, то більше бажання пізнати її.
Природній плин і розвиток еволюції людства дають нам безліч прикладів. Вже не потребує доказів твердження, що розвиток іде по спіралі і що існує циклічність. І що великі цикли складаються з малих, а за спадом іде підйом, і навпаки. Однак відносно недавно це було таємницею за сімома печатками. І все-таки, як і раніше, більшість людей на Землі на головні питання буття відповіді не знають. Перш за все тому, що питання ці дуже складні. Осягнути принципи й закони еволюції Всесвіту і людини не тільки не легко, але й не просто.
У працях наших співвітчизниць Олени Петрівни Блаватської і Олени Іванівни Реріх – двох найвеличніших жінок ХІХ і ХХ століть, даються вичерпні відповіді на всі запитання про устрій світобудови. В будь-якому разі – для нинішнього людства і багатьох майбутніх поколінь. Але далеко не кожному до снаги засвоїти знання, викладені в «Тайной Доктрине» Олени Петрівни Блаватської та «Агни Йоге» Олени Іванівни Реріх. Адже ці знання були відомі і доступні аж до ХІХ століття лише Високим Посвяченим. Авжеж не легко і не просто їх засвоїти.
У цих працях містяться практично усі відповіді на питання науки, буття, сучасного і майбутнього людства. Інша справа зуміти знайти відповіді, вивчаючи ці складні праці.
Але є ще одна жінка – наша сучасниця Лариса Петрівна Дмитрієва. Вона написала тритомник, присвячений «Тайной Доктрине» Олени Блаватської під назвою «Тайная Доктрина Елены Блаватской в некоторых понятиях и символах» і семитомник по «Тайной Доктрине», «Агни-Йоге» (О. І. Реріх) та іншим роботам Великих Вчителів людства. Всі томи семитомника називаються «Посланник Утренней Звезды – Христос».У цьому семитомнику вперше дано розшифрування Євангельських заповідей, притч і висловів Іісуса Христа. До Лариси Петрівни Дмитрієвої цього не робив ніхто.
Для дітей та юнацтва автором написані три томи під загальною назвою «Думалка».
Всі три збірки цих творів видані і перевидаються, задумані як навчальні посібники для найширшого кола читачів будь-якого віку й освіти. Це, як мені здається, чудовий вступний курс для осягнення вчення Великих Вчителів людства, Махатм таємничої Шамбали, закритої (як нам здається) від більшості з нас Гімалайськими вершинами.
Унікальність праць Лариси Дмитрієвої полягає в тому, що за відносної простоти і доступності викладення, вони відкривають найскладніші поняття. Водночас глибина їх осягнення не лише не обмежена, а, навпаки, не має дна. Та й по широті, по охвату тем вражає своєю енциклопедичністю. До того ж, зберігається зрозуміла образність, яскрава й переконлива аргументація, сувора логічність висновків. Безумовно, для тих, хто бажає і може зрозуміти й осягнути. Це у всіх випадках, коли потрібні праця і наполегливість, не легко і не просто. Цей – не виключення.
Трудитися, труд і труднощі – однокорінні слова. Цей вислів, якщо не помиляюсь, належить Карлу Марксу. Радість пізнання не приходить без зусиль, труднощів і мук творчості. Адже це, можливо, найбільш творчий, якщо так його можна охарактеризувати, процес у людини.
Хочеться подякувати долі за те, що і для нинішніх поколінь вона послала промінь світла такої сили, доброти і мудрості. І променем цим для нас та багатьох інших поколінь будуть праці Лариси Петрівни Дмитрієвої.
17 жовтня нинішнього року у Лариси Петрівни ювілейний день народження. Хотілося б побажати Ларисі Петрівні й усім нам, щоб вона якомога довше була серед нас — для нас і для себе.
Микола Дзюбак, м. Київ.
Перед ким ми заборгували найбільше в житті? Перед тим, кого любимо, кого поважаємо, кому багато чим зобов’язані. Але перш за все перед тим, чий вплив став для нас доленосним. Часто це пов’язано з радикальною зміною світогляду та й самого життя. І зовсім не обов’язково ці зміни помітні зовні.
Що таке життя людське? Навчання. Нескінченний ланцюг успіхів і помилок. Нескінченний пошук, прагнення досягти, одержати, щоб віддати, або навпаки. І в усьому цьому процесі неможливо переоцінити роль вчителів. Добре, якщо ці вчителі світлі, мудрі.
Першими, звичайно, є батьки. Потім упродовж життя їх багато – великих і малих. Але є особливі – вчителі всього людства. Дуже хотілося б навчатися в них безпосередньо. Та це для абсолютної більшості людей – із царини фантазій. Однак і на спадку, що його залишили такі Вчителі, можна і потрібно навчатися цілим поколінням, мільйонам людей, як сказано: і нині, і прісно, і на віки віків.
Про такого Вчителя, якого не можна порівняти ні з ким із тих, кого знало ХХ століття, я й хочу сказати кілька слів. Хоча він відомий всьому світові, написано і сказано про нього також чимало. Але я певен: кожен, хто долучиться до вивчення його спадку, відкриє для себе Всесвіт. Його картини, яких більше семи тисяч, вірші, легенди, казки, листи, есе, дорожні нотатки – все безцінне. Все сповнене глибоким змістом. Все не має дна.
Саме його життя, прожите в ім’я людства, розкривається як джерело мудрості. Як зразок для наслідування у всіх аспектах буття. І це за повної відсутності зовнішніх атрибутів – блиску, помпезності, самореклами. Винятково скромна й проста, це була, однак, особистість планетарного масштабу. Сьогодні, мабуть, немає на землі жодної країни, жодного народу, котрі не знали б про нього, про його щедрий спадок, залишений людям.
У найближчому майбутньому ці знання збільшаться у сотні разів. І, що особливо важливо, зросте потяг до цих знань, необхідність їх осягнення, зажадання. Це логічно, природно й зрозуміло. Що більше людство у своїй найгіршій більшості втрачає моральний стрижень, істинну духовність і етичні начала, то більше найкраща меншість людей потребуватиме джерел, що дозволять втамувати жагу пізнання й задовольнити потяг до цих основ.
Інакше не встояти землі. Не може вона безкінечно триматись на насильстві, жадібності, на пристрасті до наживи, на брехні, наклепах і багатьох інших негативних явищах сучасного світу, що стали, на жаль, нормою, в першу чергу, через суцільне невігластво, котре є наслідком безвілля й лінощів людини.
Більше того – ці процеси накопичуються і створюють відчуття безнадії, безпросвітності й безвиході. Ситуацію глухого кута. На жаль, у наш час це також закономірно. Але пережити цей складний і тяжкий час допоможе Вчитель. І не тільки пережити, а й перебороти, і перемогти. У сюжетах його полотен і книг за чисто зовнішньою удаваною простотою прихований глибокий сенс. Сенс величезної життєствердної і життєлюбної сили.
Зміст праць Великого вчителя допоможе осягнути, усвідомити й асимілювати істинні цінності. Відділити зерна від плевели, встояти і вистояти. Немає і не може бути ситуацій, нестерпних для людини. Просто не кожна людина і не завжди в змозі їх витерпіти, зазвичай, через своє незнання або невігластво.
Він знав, про що говорив, стверджуючи, що невігластво – найбільший злочин, бо від нього всі біди людства. Сьогодні, як ніколи раніше, актуальною є його ж таки фраза: «усвідомлення краси врятує світ». Світ, який вже давно потребує спасіння. Але вже час, нарешті, усвідомити те, що врятувати себе (так само, як і знищити) здатна лише сама людина. Однак рятувати себе, а тим більше інших, наш сучасник поки що не бажає. Та Великий Вчитель жив, творив, переборював, страждав і любив нас, заради нас. Свій творчий спадок він залишив нам. Та й своє подвижницьке життя, як подвиг, прожив для нас. Справа тепер за нами. Цей спадок вивчити. Вивчивши — осмислити. Осмисливши, неуклінно дотримуватись його.
Спадок цей доступний. Копії картин тиражуються й видаються, так само й книги. Потрібні лише бажання й розумова праця. Витрати окупляться сторицею.
Імя Великого Вчителя – Микола Костянтинович Реріх. Він пішов від нас 13 грудня 1947 року. Але разом з тим і залишився з нами, серед нас і для нас. Усвідомити це зовсім не складно, якщо це усвідомлення буде сприйняте і всотане серцем.
Микола Дзюбак, м. Київ.
Творчість Лариси Дмитрієвої в Україні давно і добре відома. Це виступи перед широким загалом, які було розпочато двадцять років тому, з її філософсько-поетичними і музичними композиціями – розшифровками до картин Миколи Костянтиновича та Святослава Миколайовича Реріхів. Це і її тритомник «Тайная Доктрина Е.П. Блаватской в некоторых понятиях и символах», а також семитомник (зараз видається в Києві у дванадцяти книжках) «Посланник Утренней Звезды Христос». Ці твори добре відомі не тільки в Україні чи Росії, але і далеко за їх межами і є, без перебільшення, творчістю унікальною. Але те, що зараз пропонується українському читачеві – також без перебільшення, аналогів не має.
фПо-перше, книжка під назвою «Думалка» (Вісники Світла) і за формою, і за змістом є тим же синтезом, який притаманний всій творчості Лариси Дмитрієвої. Та й теми сенсу життя і його сутності, які базуються на знаннях древності з формуванням світогляду, мети існування людини і людства, для дітей і юнацтва таким чином до Лариси Дмитрієвої не розкривав ніхто.
Також ніхто не давав дуже короткими новелами, що нагадують притчі, можливості усвідомлення таємниць світоустрою і людини. Роль і значення думки людини. Відповідальність за думку, за її якість.
Оформлення кожної притчі окремою буквицею за кольоровою палітрою та художнім смаком також не має аналогів.
І надзвичайну роль відіграють репродукції полотен всесвітньовідомих художників та вчених Миколи Костянтиновича Реріха і його сина Святослава Миколайовича. Складається враження, начебто вони робили ілюстрації до книжки – настільки точно автор підібрала тематично та за змістом притчі і відповідні репродукції картин до них. І настільки органічно вписуються, як пояснення, цитати зі словами Владики таємничої Шамбали Махатми Майтрейї Моріа. Котрого, до речі, і сьогодні більшість сприймає як міфічну персону. Хоча його реальність така ж, як і реальність цієї виданої книжки.
По-друге, українською мовою видано таку роботу вперше.
По-третє, схвалення цієї книжки комісією з виховання учнівської молоді при Міністерстві освіти та науки України і рекомендація використання у виховному процесі говорить саме за себе.
Безумовно, дуже багато залежить від бажання шукати істину, наполегливості у розмірковуванні над прочитаним. І у разі наявності цього, обов’язково прийдуть і знання. Знання, які дадуть відповідь на найскладніші та найважливіші запитання, особливо для юного розуму і серця.
Знання – сила. Ця формула існує з прадавніх, ще до-потопних часів. Але люди, особливо тепер, блукають у пітьмі і хаосі повсякденного буття. У стані, що здається переважній більшості людства безнадійним та безпросвітним. Коли оточує стільки бридкого, брутального і мерзотного, у суспільстві, ЗМІ, і у деяких навчальних закладах. І здається, що це закляте коло розірвати неможливо. І залишається тільки безвихідь. Але вихід є. Є завжди. У «Думалці», Лариса Дмитрієва це аргументовано і беззаперечно доводить. Як зробити світ чистішим, доброзичливішим і привабливішим, а життя кращим і красивішим. Дехто, можливо, вважає, що такі теми чи проблеми – не для дітей. Глибока помилка так вважати. Світ якраз з дітей і починається, як і життя. Коли особистість, а значить і свідомість, сформовані – вже пізно. Пізно, бо часто вони сформовані потворно. Сьогодення – це кращий тому доказ. Але світло завжди перемагало пітьму, а добро перемагало зло. Так було і буде завжди. І не тільки в казках, які, до речі, також взяті з життя. Але через які труднощі і боротьбу треба пройти сучасній дитині, а пізніше дорослій людині, щоб прискорити і наблизити цю перемогу, як для себе, так і для інших людей, допомагає зрозуміти і усвідомити «Думалка» (Вісники Світла).
Микола Дзюбак, м. Київ
