Перед ким ми заборгували найбільше в житті? Перед тим, кого любимо, кого поважаємо, кому багато чим зобов’язані. Але перш за все перед тим, чий вплив став для нас доленосним. Часто це пов’язано з радикальною зміною світогляду та й самого життя. І зовсім не обов’язково ці зміни помітні зовні.

Що таке життя людське? Навчання. Нескінченний ланцюг успіхів і помилок. Нескінченний пошук, прагнення досягти, одержати, щоб віддати, або навпаки. І в усьому цьому процесі неможливо переоцінити роль вчителів. Добре, якщо ці вчителі світлі, мудрі.

Першими, звичайно, є батьки. Потім упродовж життя їх багато – великих і малих. Але є особливі – вчителі всього людства. Дуже хотілося б навчатися в них безпосередньо. Та це для абсолютної більшості людей – із царини фантазій. Однак і на спадку, що його залишили такі Вчителі, можна і потрібно навчатися цілим поколінням, мільйонам людей, як сказано: і нині, і прісно, і на віки віків.

Про такого Вчителя, якого не можна порівняти ні з ким із тих, кого знало ХХ століття, я й хочу сказати кілька слів. Хоча він відомий всьому світові, написано і сказано про нього також чимало. Але я певен: кожен, хто долучиться до вивчення його спадку, відкриє для себе Всесвіт. Його картини, яких більше семи тисяч, вірші, легенди, казки, листи, есе, дорожні нотатки – все безцінне. Все сповнене глибоким змістом. Все не має дна.

Саме його життя, прожите в ім’я людства, розкривається як джерело мудрості. Як зразок для наслідування у всіх аспектах буття. І це за повної відсутності зовнішніх атрибутів – блиску, помпезності, самореклами. Винятково скромна й проста, це була, однак, особистість планетарного масштабу. Сьогодні, мабуть, немає на землі жодної країни, жодного народу, котрі не знали б про нього, про його щедрий спадок, залишений людям.

У найближчому майбутньому ці знання збільшаться у сотні разів. І, що особливо важливо, зросте потяг до цих знань, необхідність їх осягнення, зажадання. Це логічно, природно й зрозуміло. Що більше людство у своїй найгіршій більшості втрачає моральний стрижень, істинну духовність і етичні начала, то більше найкраща меншість людей потребуватиме джерел, що дозволять втамувати жагу пізнання й задовольнити потяг до цих основ.

Інакше не встояти землі. Не може вона безкінечно триматись на насильстві, жадібності, на пристрасті до наживи, на брехні, наклепах і багатьох інших негативних явищах сучасного світу, що стали, на жаль, нормою, в першу чергу, через суцільне невігластво, котре є наслідком безвілля й лінощів людини.

Більше того – ці процеси накопичуються і створюють відчуття безнадії, безпросвітності й безвиході. Ситуацію глухого кута. На жаль, у наш час це також закономірно. Але пережити цей складний і тяжкий час допоможе Вчитель. І не тільки пережити, а й перебороти, і перемогти. У сюжетах його полотен і книг за чисто зовнішньою удаваною простотою прихований глибокий сенс. Сенс величезної життєствердної і життєлюбної сили.

Зміст праць Великого вчителя допоможе осягнути, усвідомити й асимілювати істинні цінності. Відділити зерна від плевели, встояти і вистояти. Немає і не може бути ситуацій, нестерпних для людини. Просто не кожна людина і не завжди в змозі їх витерпіти, зазвичай, через своє незнання або невігластво.

Він знав, про що говорив, стверджуючи, що невігластво – найбільший злочин, бо від нього всі біди людства. Сьогодні, як ніколи раніше, актуальною є його ж таки фраза: «усвідомлення краси врятує світ». Світ, який вже давно потребує спасіння. Але вже час, нарешті, усвідомити те, що врятувати себе (так само, як і знищити) здатна лише сама людина. Однак рятувати себе, а тим більше інших, наш сучасник поки що не бажає. Та Великий Вчитель жив, творив, переборював, страждав і любив нас, заради нас. Свій творчий спадок він залишив нам. Та й своє подвижницьке життя, як подвиг, прожив для нас. Справа тепер за нами. Цей спадок вивчити. Вивчивши — осмислити. Осмисливши, неуклінно дотримуватись його.

Спадок цей доступний. Копії картин тиражуються й видаються, так само й книги. Потрібні лише бажання й розумова праця. Витрати окупляться сторицею.

Імя Великого Вчителя – Микола Костянтинович Реріх. Він пішов від нас 13 грудня 1947 року. Але разом з тим і залишився з нами, серед нас і для нас. Усвідомити це зовсім не складно, якщо це усвідомлення буде сприйняте і всотане серцем.

Микола Дзюбак, м. Київ.