О.П.Б. – так називали її найближчі співробітники. Наша велика співвітчизниця, котрій багато у чому було визначено долею стати першою. День її пам’яті (08.05.1891р.) тепер у всьому світі знають як день білого лотосу. І незважаючи на достатньо тривалий час, як її немає поруч з нами, ім’я її і справа залишаються для одних предметом вшанування, любові, відданості і захоплення. Для інших (їх, на щастя, значно менше ніж перших) предметом свідомого паплюження, об’єктом нападок та найбруднішої і наймерзеннішої брехні та наклепів. І величезної більшості третіх, тих, хто нічого не чув, і не читав її праць, або про них, чи про неї саму, а тому і сьогодні таких, що уяви не мають про її спадщину.

Є, правда, і четверті, ті, хто самі не доклавши щонайменших зусиль для того, щоб хоча б ознайомитись бодай з невеличкою часткою її творчої спадщини (а вона величезна – понад двадцять томів), скласти своє враження та визначити відношення і до праць, і до автора. Вони обрали шлях інший. Читаючи опуси тих, інших, або навіть почувши щось зі слів, від брудних наклепників про неї, як папуги, тупо повторюють на усі лади цю мерзенну брехню. Бог їм суддя. Тут доречно згадати слова з пісні знаменитого барда В.С.Висоцького: «…ніби мухи тут і там ходять слухи по хатам, а беззубі вже старенькі їх розносять по умам…»

Я б дещо змінив останні слова у даному конкретному випадку. Не стільки по умах, скільки по порожніх, безумних головах та по порожніх серцях. Бо розум людський, якщо він налаштований на творення, на світле, а не від пітьми буття, апріорі не спроможний ні генерувати мерзенність, ні бути ласим до неї. Тобто серце, особливо чутливе і чисте, сприймати подібний бруд, а тим більше насичуватись ним, навіть не розібравшись у цьому особисто, не буде. Для того ж, щоб розібратися, треба звернутись до першоджерел, а це труд. А труд і труднощі – однокореневі слова. А трудитись з порожньою головою і таким же серцем, ой як не хочеться. Саме тому ще одна властивість тупих невігласів – це лінощі. Та не про них мова. Щоб про них закінчити, достатньо згадати слова найвеличнішого з людей – Миколи Костянтиновича Реріха: «Невігластво – найбільший злочин».

Та, про котру мені випала можливість писати ці рядки, була однією з найвеличніших трудівниць. Вона несла свій хрест служіння людству усе своє життя . Не згинаючись, твердо, самовіддано.

Олена Петрівна Блаватська народилась у Катеринославі (нинішній Дніпропетровськ), дитинство і юність пройшли у царській Росії, пізніше жила у Європі і США, Індії та Англії. З дозволу та під керівництвом Великих Вчителів таємничої Шамбали першою дала людству Сокровенні Знання. Про принципи та ґенезу Всесвіту і людини. Про природу думки й значення і сутність мислення. Про мету і сенс буття. До неї усе, або майже усе, досить обмежене, що про це знало людство, образно кажучи, було поставлено на голову, а з її приходом стало на ноги, колосально розширившись і поглибившись. Бути першим завжди не тільки складно, але і важко, та і небезпечно. Але світлоносці свідомо обирали у всі часи і віки шлях служіння. До них відноситься і вона.

Ми знаємо дещо з історії зовсім недавньої. Жанна Д’Арк і Галілей, Джордано Бруно і Парацельс. Цей ряд можливо продовжити і у глибину віків, і до наших сучасників включно. Закон Всесвіту незмінний, завжди з Христом поруч йде Іуда. У Олени Петрівни Блаватської також була і є ще і сьогодні своя Голгофа. Заради усіх нас і у ім’я майбутнього. Майбутнє і оцінить її та її величний подвиг, коли зможе вивчити та вмістити те вчення, яким вона, як безцінним даром нас, її нащадків, так щедро, щиро і сердечно обдарувала.

Складно сказати краще, ніж вона сама пророкувала те, що сьогодні збувається. Ось її слова:

«Коли я помру і мене поховають, тоді люди, може бути, оцінять мої безкорисливі прагнення. Я поклялась допомагати людям рухатись шляхом до Істини усе своє життя – і стримаю слово. Наступить той день, коли майбутні покоління узнають про мене правду».

Цей день настав вже для багатьох

Микола Дзюбак, м. Київ