Двадцять першого травня 1960 року у Москві пішов з життя чоловік. Пішов рано. Не доживши двох років до свого шістдесятиліття. Раптово, ніби на ходу. Сьогодні небагато людей на землі про нього знають і пам’ятають. А про те, що він залишив людям, і того менше. Так буває не рідко. Генії і герої часто залишаються невідомими. Тільки їх праці, точніше результати їх праць служать світу, людям, які часто не підозрюють, кому вони цим зобов’язані.

У випадку з Юрієм Миколайовичем Реріхом це так і не так. Як вчений — сходознавець, індолог, тибетолог, монголознавець, і цей ряд можливо було б продовжити, він на думку фахівців був видатним. Якщо до цього додати, що він був і вченим-дослідником, краєзнавцем і етнографом, то вже зрозуміло, що геній цієї людини визнаний фахівцями.

Але якщо знати сім’ю, у якій народився, жив і творив Юрій Миколайович, яку роль у цій найвеличнішій з сімей відвела доля йому і що ця сім’я залишила для людства, то стає зрозумілим, що у двадцятому столітті рівних явищ людство не мало, це по-перше. По – друге, багато що з тої спадщини, яку ця геніальна сім’я залишила для нащадків, а тепер стало світовим надбанням, таким без нього не стало б.

Так унікально доповнювати, з’єднувати, гармонійно і багаторазово підсилювати колективний результат міг, напевне, тільки він. При цьому одночасно залишаючись яскравою індивідуальністю і залишаючись ніби в тіні його великих батьків Миколи Костянтиновича та Олени Іванівни Реріх, і широкої відомості молодшого брата, геніального художника Святослава Миколайовича.

Без цього не могло бути, напевно, настільки результативної транс-гімалайської експедиції, описаної у книжці Миколи Костянтиновича Реріха «Алтай-Гімалаї». Бо вона тривала п’ять років. Відстань була подолана у двадцять вісім тисяч кілометрів. Пройдено багато країн Євразії, досліджені устрій і життя десятків народів, народностей, мов і діалектів.

Були досліджені багато культур і етносів з усіма їх особливостями і різноманітністю, при тому, що визначені і загальні риси, притаманні народам планети. Закономірності їх еволюції. Значення цих досліджень для людства ще треба буде визначити у мовній мірі. Але вже сьогодні можливо з впевненістю стверджувати, що Юрію Миколайовичу належить одна з головних ролей, між іншим як і результатів. Якщо ж враховувати, що до початку експедиції йому виповнилося усього лише двадцять один рік, а до її завершення двадцять шість, то цим дуже багато сказано.

Те ж можливо сказати і про Маньчжурську експедицію у 1935 році. За масштабами і тривалістю вона безумовно була більш скромною, ніж Трансгімалайська, але за роллю у ній Юрія Миколайовича – незмінного помічника і сподвижника свого великого батька – Миколи Костянтиновича Реріха, вона стала ще одною сходинкою. Сходинкою у безсмертя.

Останні роки життя Юрій Миколайович прожив у Москві. Збулась давня його мрія – повернутись на Батьківщину, у Росію (ця ж мрія була і у його батьків, але на жаль, вона залишилась нездійсненною).

Він встиг ще дуже багато зробити після повернення і для Батьківщини, і для усього людства, але якби він прожив хоча б на п’ять-десять років більше, скільки ще було б зроблено. Але історія не допускає «якби». Відбулось те, що відбулось, а для фахівців тієї спадщини, яка залишена і чекає на допитливі розуми, більше ніж достатньо. Тим більше, що у архівах не тільки його особистих, але і усієї сім’ї, залишились і його праці.

Вже після того, як відійшов Юрій Миколайович, його молодший брат, Святослав Миколайович, займався передачею частини цих архівів у Росію, їх систематизацією, а також передачею його робіт, що залишилися на його московській квартирі.

На нашій планеті у двадцятому столітті сім’ї, рівної Реріхам, не було. І не випадково напевно вона складалася з чотирьох осіб. І одним з чотирьох наріжних каменів цього монумента, перед котрим буде схилятися людство, буде височіти крізь віки і тисячоліття ім’я Юрія Миколайовича Реріха.

Як приклад, як символ, як взірець подвигу, скромності і чистоти.

Микола Дзюбак, м. Київ