Н.К.Рерих «Голубиная книга» — 1922 г.
Рерих Н.К. «Весть орла» — 1927 г.
Рерих Н.К. «Ведущая» — 1944 г.
Рерих Н. К. «Брахмапутра» — 1945 г.
Рерих Н.К. «Ангел последний» — 1912 г.
ШЛЯХ ДО ІСТИНИ
В чому сенс і мета буття, або, простіше кажучи, життя? І чому воно таке, яке є, це життя? І де ота справедливість і правда? Та чи існує щастя, для котрого, як стверджують, Бог створив людину? Якщо це дійсно так, то чому вона, людина, створена за образом і подобою Бога-творця, настільки жорстока, несправедлива, тобто недосконала? А чи можлива ця досконалість взагалі, і якщо так, то коли і за яких обставин?
Нормальна людина не може не замислюватися над цим. Зазвичай, аргументовані, переконливі і достатньо зрозумілі відповіді на ці запитання знаходить не кожен. Але з виходом у світ книг Лариси Дмитрієвої відповіді на ці та багато інших запитань хто захоче – отримає. Як отримав їх автор цих рядків і ті, хто мав можливість не стільки прочитати, скільки вивчити її праці.
Сьогодні широко відомо, що Альберт Ейнштейн, який відкрив і згодом опублікував теорію відносності, зіткнувся з певним нерозумінням. І не тільки пересічних людей, його сучасників, а й своїх колег. Авторитетні вчені-фізики не могли спочатку зрозуміти і вмістити у своїй свідомості це відкриття, настільки воно було проривним на той час. І лише через кілька років, після багатьох лекцій і публікацій, у тому числі в популярній формі (була видана «Теорія відносності для мільйонів»), якоюсь мірою суть відкриття стала доступною навіть широкому загалу.
Щось подібне можна сказати про Великі труди Великих Вчителів людства – Олену Блаватську, Олену Реріх і Франчіа Ла Дью. Це, перш за все, «Разоблаченная Изида» і тритомник «Тайная Доктрина», написані Оленою Блаватською під керівництвом і за безпосередньої співпраці з Великим Вчителем Кут Хумі і Володарем таємничої Шамбали – Гімалайської Твердині Великого Вчителя Майтрейї Моріа. Під його ж керівництвом написала «Агни Йогу» Олена Реріх. Третім діамантом у цьому сузір’ї стало «Учение храма», написане під керівництвом Великого Вчителя Ілларіона американкою Франчіа Ла Дью. Усі ці праці давно видані і перевидаються.
Але без певної підготовки вони для когось складні, а для деяких людей – надто складні, або навіть непідйомні. Можливо, навіть більш ніж згадана теорія відносності Альберта Ейнштейна. Та, на щастя, є автор і його праці, котрі можуть стати рятівним містком для підходів до розуміння надскладних, але необхідних і актуальних вчень, так щедро подарованих людству. Яке поки що у абсолютній більшості знаходиться у стані незнання та невігластва.
Автор цих праць, Лариса Дмитрієва, безумовно, здійснила велику справу, подібну подвигу. Її тритомник «Тайная доктрина Елены Блаватской в некоторых понятиях и символах», що побачив світ 1992 року в Росії стотисячним тиражем, розійшовся миттєво і знову був перевиданий в Росії. Майже десятиріччя потому написаний, виданий і перевиданий також у Росії її семитомник під назвою «Посланник Утренней Звезды – Христос».
Побачили світ перший, другий і третій томи прекрасно ілюстрованого видання для юних читачів та молоді під загальною назвою «Думалка».
Цей внесок у скарбницю світової думки, розвиток науки, культури, філософії – неоціненний. І головне те, що після засвоєння цих праць Лариси Дмитрієвої стануть доступними вчення Олени Блаватської, Олени Реріх та Франчіа Ла Дью, адже свідомість вже буде підготовленою, розширеною, за словами Великих Вчителів, — зрослою. А вони вважали: ніщо так повільно не зростає, як людська свідомість. Прикро однак, що так мало серед нас тих, хто замислюється над проблемами людства. Хоча, безумовно, ці видання розраховані не на пересічну людину. Та й, зрештою, ніколи в історії людства осягнення сокровенної мудрості не було справою натовпу.
Зараз вперше в Україні видані перші чотири томи семитомника Лариси Дмитрієвої «Посланник Утренней Звезды – Христос». Більш ніж певен: ця подія стане кришталево чистим і життєстверджуючим живильним джерелом, котре дасть можливість втамувати спрагу висушеним нинішнім буттям серцям. Тим променем світла в царині суцільної наживи і зажерливості, падіння моралі і деградації, до чого більшість з нас вже звикла і навіть покорилася, не маючи віри у зміни на краще. Але зміни не тільки можливі, вони – невідворотні, а опановані праці великих подвижників їх прискорять і наблизять. На благо наших співвітчизників і всього людства.
Микола Дзюбак, м. Київ
Нормальна людина не може не замислюватися над цим. Зазвичай, аргументовані, переконливі і достатньо зрозумілі відповіді на ці запитання знаходить не кожен. Але з виходом у світ книг Лариси Дмитрієвої відповіді на ці та багато інших запитань хто захоче – отримає. Як отримав їх автор цих рядків і ті, хто мав можливість не стільки прочитати, скільки вивчити її праці.
Сьогодні широко відомо, що Альберт Ейнштейн, який відкрив і згодом опублікував теорію відносності, зіткнувся з певним нерозумінням. І не тільки пересічних людей, його сучасників, а й своїх колег. Авторитетні вчені-фізики не могли спочатку зрозуміти і вмістити у своїй свідомості це відкриття, настільки воно було проривним на той час. І лише через кілька років, після багатьох лекцій і публікацій, у тому числі в популярній формі (була видана «Теорія відносності для мільйонів»), якоюсь мірою суть відкриття стала доступною навіть широкому загалу.
Щось подібне можна сказати про Великі труди Великих Вчителів людства – Олену Блаватську, Олену Реріх і Франчіа Ла Дью. Це, перш за все, «Разоблаченная Изида» і тритомник «Тайная Доктрина», написані Оленою Блаватською під керівництвом і за безпосередньої співпраці з Великим Вчителем Кут Хумі і Володарем таємничої Шамбали – Гімалайської Твердині Великого Вчителя Майтрейї Моріа. Під його ж керівництвом написала «Агни Йогу» Олена Реріх. Третім діамантом у цьому сузір’ї стало «Учение храма», написане під керівництвом Великого Вчителя Ілларіона американкою Франчіа Ла Дью. Усі ці праці давно видані і перевидаються.
Але без певної підготовки вони для когось складні, а для деяких людей – надто складні, або навіть непідйомні. Можливо, навіть більш ніж згадана теорія відносності Альберта Ейнштейна. Та, на щастя, є автор і його праці, котрі можуть стати рятівним містком для підходів до розуміння надскладних, але необхідних і актуальних вчень, так щедро подарованих людству. Яке поки що у абсолютній більшості знаходиться у стані незнання та невігластва.
Автор цих праць, Лариса Дмитрієва, безумовно, здійснила велику справу, подібну подвигу. Її тритомник «Тайная доктрина Елены Блаватской в некоторых понятиях и символах», що побачив світ 1992 року в Росії стотисячним тиражем, розійшовся миттєво і знову був перевиданий в Росії. Майже десятиріччя потому написаний, виданий і перевиданий також у Росії її семитомник під назвою «Посланник Утренней Звезды – Христос».
Побачили світ перший, другий і третій томи прекрасно ілюстрованого видання для юних читачів та молоді під загальною назвою «Думалка».
Цей внесок у скарбницю світової думки, розвиток науки, культури, філософії – неоціненний. І головне те, що після засвоєння цих праць Лариси Дмитрієвої стануть доступними вчення Олени Блаватської, Олени Реріх та Франчіа Ла Дью, адже свідомість вже буде підготовленою, розширеною, за словами Великих Вчителів, — зрослою. А вони вважали: ніщо так повільно не зростає, як людська свідомість. Прикро однак, що так мало серед нас тих, хто замислюється над проблемами людства. Хоча, безумовно, ці видання розраховані не на пересічну людину. Та й, зрештою, ніколи в історії людства осягнення сокровенної мудрості не було справою натовпу.
Зараз вперше в Україні видані перші чотири томи семитомника Лариси Дмитрієвої «Посланник Утренней Звезды – Христос». Більш ніж певен: ця подія стане кришталево чистим і життєстверджуючим живильним джерелом, котре дасть можливість втамувати спрагу висушеним нинішнім буттям серцям. Тим променем світла в царині суцільної наживи і зажерливості, падіння моралі і деградації, до чого більшість з нас вже звикла і навіть покорилася, не маючи віри у зміни на краще. Але зміни не тільки можливі, вони – невідворотні, а опановані праці великих подвижників їх прискорять і наблизять. На благо наших співвітчизників і всього людства.
Микола Дзюбак, м. Київ
СПІВЕЦЬ КРАСИ
Великий син великого батька.
Так називають людину, яка залишила слід у житті людства – світлий, такий, що творить, незабутній. Називають ті, хто мав щастя знати його, дружити з ним, або хоча б мати декілька, або одну єдину зустріч. Вони одностайні у своїх оцінках і спогадах.
Авжеж, живе спілкування не замінити нічим. Але з особистостями такого масштабу спілкування може бути радісним, коли торкаєшся тої творчої спадщини, яка залишена ними для нас.
У маленькій публікації неможливо, в усякому разі для мене, розкрити усю масштабність та глибину цього генія. У ньому усе унікальне. Унікальна родина, у котрій він мав щастя народитися. Унікальні батьки, найвеличніші з людей, котрих знало минуле століття. Унікальний старший брат, маловідомий для широкого загалу, але визнаний у колі фахівців як один з великих вчених, знавців Сходу, лінгвістів, філологів.
Є теза, що природа відпочиває на дітях геніїв. У випадку зі Святославом Миколайовичем Реріхом це не підтвердилось. Більш того, він гармонійно доповнював великих батьків та старшого брата, залишаючись при цьому яскравою особистістю.
Залишившись один, після відходу батьків та услід за ними старшого брата, він більше тридцяти років не тільки продовжував особисту творчість. Більше того, Святослав Миколайович здійснив величезну роботу, котра відповідно буде оцінена лише у майбутньому, — роботу по збереженню і популяризації величезної спадщини найвеличнішої з родин.
Результати цієї роботи вже приносять плоди, неоціненно і багаторазово зростаючи, будуть слугувати для майбутніх поколінь зіркою-дороговказом, опорою, надією, вірою. Тим підмурком, без котрого не стояти землі, не знайти виходу з, здавалось би, глухого кута, зачарованого кола. Особливо у наш чорний вік; вік пожадливості і наживи, нетерпимості і злоби, бездуховності, цивілізованого варварства і жорстокості.
Віддаючи належне пам’яті геніальному художнику, мислителю, громадському діячеві і Людині, непросто, та і ні до чого, відокремлювати його особистий внесок від внеску батьків і брата. Скоріше це потрібно сприймати як різні грані єдиного дорогоцінного каменя, поруч з котрим найбільший діамант найчистішої води, виглядає тьмяним. І сотні його полотен, як і полотна батька, і усе, що вже видано й ще буде видаватись у багатьох томах та альбомах, говорить саме за себе. Говорить про багато що, про найголовніше, практично про все. Особливо для тих, допитливий погляд і розум котрих прагне побачити і зрозуміти, і умістити. Доречна тут настанова – очима серця дивись.
Проживши довге життя у багатьох країнах Європи, США та Індії, він залишився до кінця відданим своїй вітчизні – Росії, котру залишив за обставинами ще до революції підлітком.
Як і його Великий батько, Святослав Миколайович був громадянином світу. Його спадщина, як і спадщина усієї родини, є у Росії і США, у Індії, Болгарії і багатьох інших країнах. Відома і вивчається в усіх країнах світу і куточках земної кулі. За нею майбутнє. Сам Святослав Миколайович жив майбутнім, для майбутнього і в ім’я майбутнього усього людства.
День його пам’яті (30.01.1993р.) завжди буде вшановуватись і є усі підстави стверджувати, що він, його творчість, його життя, котре є прикладом великого подвижництва, будуть таким яскравим прикладом для багатьох поколінь.
Цей приклад надихає, та буде надихати на служіння красі, добру, миру і людству. Це животворне джерело кришталевої чистоти для тих, хто спроможній сприйняти світло і творчі витоки нашої еволюції, та не тільки сприйняти, але й прискорити і примножити їх.
Кращої пам’яті і вдячності від нащадків Святослав Миколайович, напевне, і не хотів би.
Микола Дзюбак, м. Київ
Так називають людину, яка залишила слід у житті людства – світлий, такий, що творить, незабутній. Називають ті, хто мав щастя знати його, дружити з ним, або хоча б мати декілька, або одну єдину зустріч. Вони одностайні у своїх оцінках і спогадах.
Авжеж, живе спілкування не замінити нічим. Але з особистостями такого масштабу спілкування може бути радісним, коли торкаєшся тої творчої спадщини, яка залишена ними для нас.
У маленькій публікації неможливо, в усякому разі для мене, розкрити усю масштабність та глибину цього генія. У ньому усе унікальне. Унікальна родина, у котрій він мав щастя народитися. Унікальні батьки, найвеличніші з людей, котрих знало минуле століття. Унікальний старший брат, маловідомий для широкого загалу, але визнаний у колі фахівців як один з великих вчених, знавців Сходу, лінгвістів, філологів.
Є теза, що природа відпочиває на дітях геніїв. У випадку зі Святославом Миколайовичем Реріхом це не підтвердилось. Більш того, він гармонійно доповнював великих батьків та старшого брата, залишаючись при цьому яскравою особистістю.
Залишившись один, після відходу батьків та услід за ними старшого брата, він більше тридцяти років не тільки продовжував особисту творчість. Більше того, Святослав Миколайович здійснив величезну роботу, котра відповідно буде оцінена лише у майбутньому, — роботу по збереженню і популяризації величезної спадщини найвеличнішої з родин.
Результати цієї роботи вже приносять плоди, неоціненно і багаторазово зростаючи, будуть слугувати для майбутніх поколінь зіркою-дороговказом, опорою, надією, вірою. Тим підмурком, без котрого не стояти землі, не знайти виходу з, здавалось би, глухого кута, зачарованого кола. Особливо у наш чорний вік; вік пожадливості і наживи, нетерпимості і злоби, бездуховності, цивілізованого варварства і жорстокості.
Віддаючи належне пам’яті геніальному художнику, мислителю, громадському діячеві і Людині, непросто, та і ні до чого, відокремлювати його особистий внесок від внеску батьків і брата. Скоріше це потрібно сприймати як різні грані єдиного дорогоцінного каменя, поруч з котрим найбільший діамант найчистішої води, виглядає тьмяним. І сотні його полотен, як і полотна батька, і усе, що вже видано й ще буде видаватись у багатьох томах та альбомах, говорить саме за себе. Говорить про багато що, про найголовніше, практично про все. Особливо для тих, допитливий погляд і розум котрих прагне побачити і зрозуміти, і умістити. Доречна тут настанова – очима серця дивись.
Проживши довге життя у багатьох країнах Європи, США та Індії, він залишився до кінця відданим своїй вітчизні – Росії, котру залишив за обставинами ще до революції підлітком.
Як і його Великий батько, Святослав Миколайович був громадянином світу. Його спадщина, як і спадщина усієї родини, є у Росії і США, у Індії, Болгарії і багатьох інших країнах. Відома і вивчається в усіх країнах світу і куточках земної кулі. За нею майбутнє. Сам Святослав Миколайович жив майбутнім, для майбутнього і в ім’я майбутнього усього людства.
День його пам’яті (30.01.1993р.) завжди буде вшановуватись і є усі підстави стверджувати, що він, його творчість, його життя, котре є прикладом великого подвижництва, будуть таким яскравим прикладом для багатьох поколінь.
Цей приклад надихає, та буде надихати на служіння красі, добру, миру і людству. Це животворне джерело кришталевої чистоти для тих, хто спроможній сприйняти світло і творчі витоки нашої еволюції, та не тільки сприйняти, але й прискорити і примножити їх.
Кращої пам’яті і вдячності від нащадків Святослав Миколайович, напевне, і не хотів би.
Микола Дзюбак, м. Київ
ВЕЛИКА ПОДВИЖНИЦЯ
Чи багато хто з людей може похвалитись тим, що знають сенс буття. Або закони всесвіту. Або свого власного життя сенс і мету. Не у примітивному, зрозуміло ж, обивательсько-споживацькому розумінні. Думаю, небагато. А скільки тих, хто не тільки знали самі, але й іншим, усьому людству, дали можливість пізнати. Таких на планеті Земля на кожне століття були одиниці.
Серед них, безумовно, особливе місце займає у ХХ столітті Олена Іванівна Реріх. Особистості такого масштабу, іншої, рівної їй жінки не було. Це починаєш усвідомлювати усе глибше і повніше по ходу вивчення тої величезної за обсягом і бездонної за глибиною спадщини. Десятки томів її праць вже видано. Усі безцінні. Але чотирнадцять книжок «Агні-Йоги», безумовно ж, займають особливе місце. Того, що вже видано, вистачило б не на одне життя і не на одного генія. Але видано ще не все. А відтак не все ще вивчається.
Завдяки творчості, діяльності, та і самого життя цієї жінки-титана ми отримали вчення, осягати котре з вдячністю і прихильністю будуть десятки поколінь нащадків.
Говорячи про Олену Іванівну, неможливо не згадати про її родину, провідником і натхненником якої вона була. І тут важко знайти приклад – аналог цільності, чистоти, гармонії і краси. При тому, що життя було, дуже м’яко кажучи, не без труднощів. Як любила повторювати Олена Іванівна – «не горішки у цукрі».
Достатньо згадати центрально-азіатську експедицію, яку описав глава родини Микола Костянтинович Реріх у книжках «Алтай-Гімалаї» та інших. Назву лише дві цифри – п’ять років і двадцять вісім тисяч кілометрів (час і відстань, які подолала експедиція). А якщо додати, що цей період з 1923 по 1928 роки, коли головним транспортом були коні та яки, коли неодноразово над мандрівниками-дослідниками нависала загроза смертельної небезпеки. Стає зрозуміло, чому мужності і волі цієї жінки могли би позаздрити абсолютна більшість чоловіків у найсміливіших своїх мріях і мареннях.
При цьому їй притаманна природня, надзвичайна особиста скромність. Олена Іванівна завжди прагнула залишатись у тіні, уникаючи зустрічей з пресою. При тому, що роль її і значення для усієї родини були величезними. Для Миколи Костянтиновича вона була другинею і Ладою. Це їй він присвятив свої картини «Провідниця» та інші.
Той безпрецедентний на планеті дослід з вогнем простору, котрий вона проводила під керівництвом Великого Вчителя, Владики Шамбали Махатми Майтрейї Моріа. Дослід, котрий і сьогодні, крізь багато десятиліть, залишається загадкою для багатьох, хто вивчає Вчення і вважає себе його знавцями.
Людство тільки-но підходить до перших спроб асиміляції Великого Вчення. Вчення, котре подарувала для блага всього людства жінка, яка стала його Матір’ю. І це глибоко символічно, бо її Материнство наповнене світлом і творенням, красою, любов’ю і прагненням.
Уся велич та значення для нас і для майбутніх поколінь того, що здійснила ця жінка, повніше оцінить майбутнє. Сьогодні ж з упевненістю є підстави стверджувати, що в усіх аспектах її діяльності, її життя необхідно назвати одним словом – подвиг.
Напередодні кожної річниці її народження (12 лютого 1879 року), думаючи про неї, про її творчу спадщину, яку вона залишила нам так щедро, при повній самопожертві і самозреченні, подумки перед нею стаєш на коліна.
Не багатьом дано зрозуміти сьогодні, але усім без винятку, хто буде жити у майбутньому, ціну цього подвигу. Хоча, безумовно, подвиг, тим більш такий, безцінний. І залишиться у вдячній пам’яті, прихильності і безкінечній любові нащадків.
Микола Дзюбак, м. Київ
Серед них, безумовно, особливе місце займає у ХХ столітті Олена Іванівна Реріх. Особистості такого масштабу, іншої, рівної їй жінки не було. Це починаєш усвідомлювати усе глибше і повніше по ходу вивчення тої величезної за обсягом і бездонної за глибиною спадщини. Десятки томів її праць вже видано. Усі безцінні. Але чотирнадцять книжок «Агні-Йоги», безумовно ж, займають особливе місце. Того, що вже видано, вистачило б не на одне життя і не на одного генія. Але видано ще не все. А відтак не все ще вивчається.
Завдяки творчості, діяльності, та і самого життя цієї жінки-титана ми отримали вчення, осягати котре з вдячністю і прихильністю будуть десятки поколінь нащадків.
Говорячи про Олену Іванівну, неможливо не згадати про її родину, провідником і натхненником якої вона була. І тут важко знайти приклад – аналог цільності, чистоти, гармонії і краси. При тому, що життя було, дуже м’яко кажучи, не без труднощів. Як любила повторювати Олена Іванівна – «не горішки у цукрі».
Достатньо згадати центрально-азіатську експедицію, яку описав глава родини Микола Костянтинович Реріх у книжках «Алтай-Гімалаї» та інших. Назву лише дві цифри – п’ять років і двадцять вісім тисяч кілометрів (час і відстань, які подолала експедиція). А якщо додати, що цей період з 1923 по 1928 роки, коли головним транспортом були коні та яки, коли неодноразово над мандрівниками-дослідниками нависала загроза смертельної небезпеки. Стає зрозуміло, чому мужності і волі цієї жінки могли би позаздрити абсолютна більшість чоловіків у найсміливіших своїх мріях і мареннях.
При цьому їй притаманна природня, надзвичайна особиста скромність. Олена Іванівна завжди прагнула залишатись у тіні, уникаючи зустрічей з пресою. При тому, що роль її і значення для усієї родини були величезними. Для Миколи Костянтиновича вона була другинею і Ладою. Це їй він присвятив свої картини «Провідниця» та інші.
Той безпрецедентний на планеті дослід з вогнем простору, котрий вона проводила під керівництвом Великого Вчителя, Владики Шамбали Махатми Майтрейї Моріа. Дослід, котрий і сьогодні, крізь багато десятиліть, залишається загадкою для багатьох, хто вивчає Вчення і вважає себе його знавцями.
Людство тільки-но підходить до перших спроб асиміляції Великого Вчення. Вчення, котре подарувала для блага всього людства жінка, яка стала його Матір’ю. І це глибоко символічно, бо її Материнство наповнене світлом і творенням, красою, любов’ю і прагненням.
Уся велич та значення для нас і для майбутніх поколінь того, що здійснила ця жінка, повніше оцінить майбутнє. Сьогодні ж з упевненістю є підстави стверджувати, що в усіх аспектах її діяльності, її життя необхідно назвати одним словом – подвиг.
Напередодні кожної річниці її народження (12 лютого 1879 року), думаючи про неї, про її творчу спадщину, яку вона залишила нам так щедро, при повній самопожертві і самозреченні, подумки перед нею стаєш на коліна.
Не багатьом дано зрозуміти сьогодні, але усім без винятку, хто буде жити у майбутньому, ціну цього подвигу. Хоча, безумовно, подвиг, тим більш такий, безцінний. І залишиться у вдячній пам’яті, прихильності і безкінечній любові нащадків.
Микола Дзюбак, м. Київ
ПОДІЯ ЕПОХИ
П’ятнадцятого квітня 1935 року у США відбулася подія, значення якої світ поки ще не зміг зрозуміти, а відповідно, і оцінити належним чином.
У Вашингтоні, у Білому Домі, у присутності і безпосередній участі Президента США Ф.Д.Рузвельта, був підписаний Пакт Миру. Символ Пакту – Прапор Миру (біле полотно з древнім символом – три малих червоних кола у Великому Колі).
Перед тим, як були поставлені підписи, Президент Рузвельт виступив з промовою. Він зокрема сказав: «У суворому дотриманні народами світу цього пакту ми вбачаємо можливість широкого запровадження одного з життєвих принципів – збереження сучасної цивілізації. Цей договір містить у собі духовне значення значно більш глибоке, ніж у самому Пакті. Він також висвітлює основну доктрину континентальної відповідальності і континентальної солідарності, маючи величезне значення для республік Америки».
Підписали його представники усіх (на той час двадцяти одної) країн обох Америк.
У назві цього пакту було ім’я людини, ініціатором і автором котрого вона і була. Не монарх, не президент чи прем’єр-міністр будь-якої з країн, навіть не олігарх, висловлюючись сьогоднішньою, що стала звичайною для нас, мовою.
Треба тільки уявити, який обсяг роботи необхідно було виконати, щоб організувати і підготувати форум такого масштабу. Та до цього ж забезпечити повну і всебічну підтримку, а також позитивне рішення по усіх без винятку положеннях цього воістину світлоносного і гуманістичного акту доброї волі. Акту, направленого на служіння створенню і єднанню людства.
Яким же титаном, якого масштабу особистістю треба було бути, щоб так сформулювати задачу і показати шляхи її вирішення.
Мир через культуру. Прапор Миру. Ці поняття прийшли на нашу планету з ім’ям Миколи Костянтиновича Реріха, як і Пакт Реріха або Пакт Миру.
Повний зміст Пакту немає необхідності наводити, кожен, хто бажає, може ознайомитися з ним у Інтернеті. Значно важливіший сам факт, його існування та його автор.
Та і не випадково це. Немає на планеті аналогічного прикладу акту доброї волі такого масштабу, котрий міг би зрівнятися з цим.
Ім’я цього геніального подвижника, мислителя, художника, філософа, письменника, вченого і громадського діяча сьогодні відоме усьому світу.
Чого, на жаль, не скажеш про обізнаність широких мас про зміст тої колосальної спадщини, яку він залишив для нащадків.
Тим більш, що яку сторону його спадщини не візьми, вона настільки величезна за обсягом і настільки багатогранна і глибока, що дна там немає. І чим більше долучаєшся до цієї спадщини, тим більше нових граней і значень відкриваєш для себе.
Чи це картини, книжки, листи або шляхові нариси. Сьогодні, у століття повальної бездуховності, коли практично стерта грань між прагматизмом та цинізмом, а жага до наживи і пожадливість переросли у епідемію і людство багато у чому збожеволіло, особливо актуальні його заповіти, його життя, котре, може, і стане для нас прикладом.
«Усвідомлення краси врятує світ» — це його слова. І як грізне попередження – «невігластво – найбільший злочин».
Ми у більшості, на жаль, за поточними справами і метушнею не задумуємось над цим. А дарма. Але ще є час і є можливість.
Тим більше, що слава Богу, праці його видаються, щоправда накладами дуже обмеженими.
Необхідно зовсім небагато часу відняти у телевізора, пива та багатьох інших пустопорожніх речей, розваг і забав, що приводять до отупіння і деградації. Для того, щоб присвятити тому, що, власне, і відрізняє людину від обивателя, народ від населення, а людство від популяції.
Микола Дзюбак, м. Київ
У Вашингтоні, у Білому Домі, у присутності і безпосередній участі Президента США Ф.Д.Рузвельта, був підписаний Пакт Миру. Символ Пакту – Прапор Миру (біле полотно з древнім символом – три малих червоних кола у Великому Колі).
Перед тим, як були поставлені підписи, Президент Рузвельт виступив з промовою. Він зокрема сказав: «У суворому дотриманні народами світу цього пакту ми вбачаємо можливість широкого запровадження одного з життєвих принципів – збереження сучасної цивілізації. Цей договір містить у собі духовне значення значно більш глибоке, ніж у самому Пакті. Він також висвітлює основну доктрину континентальної відповідальності і континентальної солідарності, маючи величезне значення для республік Америки».
Підписали його представники усіх (на той час двадцяти одної) країн обох Америк.
У назві цього пакту було ім’я людини, ініціатором і автором котрого вона і була. Не монарх, не президент чи прем’єр-міністр будь-якої з країн, навіть не олігарх, висловлюючись сьогоднішньою, що стала звичайною для нас, мовою.
Треба тільки уявити, який обсяг роботи необхідно було виконати, щоб організувати і підготувати форум такого масштабу. Та до цього ж забезпечити повну і всебічну підтримку, а також позитивне рішення по усіх без винятку положеннях цього воістину світлоносного і гуманістичного акту доброї волі. Акту, направленого на служіння створенню і єднанню людства.
Яким же титаном, якого масштабу особистістю треба було бути, щоб так сформулювати задачу і показати шляхи її вирішення.
Мир через культуру. Прапор Миру. Ці поняття прийшли на нашу планету з ім’ям Миколи Костянтиновича Реріха, як і Пакт Реріха або Пакт Миру.
Повний зміст Пакту немає необхідності наводити, кожен, хто бажає, може ознайомитися з ним у Інтернеті. Значно важливіший сам факт, його існування та його автор.
Та і не випадково це. Немає на планеті аналогічного прикладу акту доброї волі такого масштабу, котрий міг би зрівнятися з цим.
Ім’я цього геніального подвижника, мислителя, художника, філософа, письменника, вченого і громадського діяча сьогодні відоме усьому світу.
Чого, на жаль, не скажеш про обізнаність широких мас про зміст тої колосальної спадщини, яку він залишив для нащадків.
Тим більш, що яку сторону його спадщини не візьми, вона настільки величезна за обсягом і настільки багатогранна і глибока, що дна там немає. І чим більше долучаєшся до цієї спадщини, тим більше нових граней і значень відкриваєш для себе.
Чи це картини, книжки, листи або шляхові нариси. Сьогодні, у століття повальної бездуховності, коли практично стерта грань між прагматизмом та цинізмом, а жага до наживи і пожадливість переросли у епідемію і людство багато у чому збожеволіло, особливо актуальні його заповіти, його життя, котре, може, і стане для нас прикладом.
«Усвідомлення краси врятує світ» — це його слова. І як грізне попередження – «невігластво – найбільший злочин».
Ми у більшості, на жаль, за поточними справами і метушнею не задумуємось над цим. А дарма. Але ще є час і є можливість.
Тим більше, що слава Богу, праці його видаються, щоправда накладами дуже обмеженими.
Необхідно зовсім небагато часу відняти у телевізора, пива та багатьох інших пустопорожніх речей, розваг і забав, що приводять до отупіння і деградації. Для того, щоб присвятити тому, що, власне, і відрізняє людину від обивателя, народ від населення, а людство від популяції.
Микола Дзюбак, м. Київ
